Побиті камені

Варте зупинки

Порожнисті вапнякові стовпи, що стоять у піску, і жодної згоди серед геологів щодо того, як вони утворилися. П’ятнадцять хвилин від автомагістралі й нічого схожого на всьому узбережжі. На єдину групу, довкола якої прокладено стежку, вистачає півгодини, тож сприймайте це як зупинку в дорозі, а не як мету — і перевірте день, бо в понеділок і вівторок тут зачинено.

Оповідь

Довідка

Кам’яні колони, порожнисті й заповнені піском, стоять розрідженими групами в смузі приблизно вісім кілометрів на три на західному краю Варни. Їм близько п’ятдесяти мільйонів років, вони з нижнього еоцену, сягають шести метрів заввишки, а в діаметрі мають від третини метра до трьох. Груп нараховують від семи до чотирнадцяти — залежно від того, хто рахує; та, що має стежку, касу і власну назву — Дикилиташ, — налічує близько трьохсот колон і є єдиною, яку бачить більшість людей.

Про те, як вони утворилися, сперечаються відтоді, як 1829 року їх описав російський мандрівник. Давню думку, що це коралові рифи, відкинули. Пояснення, за яким сьогодні найкращі докази, дивніше: це трубчасті конкреції, що наросли навколо струменів багатого на метан флюїду, який просочувався крізь морське дно, і зцементувалися завдяки діяльності мікроорганізмів — скам’яніле холодне просочування, що підтверджується вуглецевою хімією цементу.

Дві чесні примітки. Пустеля почасти рукотворна: пісок, яким ви йдете, оголили видобутком, а не природою. І сама пам’ятка невелика. Це коротка позначена стежка навколо однієї групи, на яку спокійно вистачає півгодини, — це радше зупинка дорогою до Варни чи з неї, ніж мета подорожі. Під охороною з 1937 року, що зробило це місце першим у Болгарії, яке дістало статус природної пам’ятки.